Глухівсько-Петропавлівський монастир
Подорожуючи з Глухова до Петропавлівського монастиря ми їдемо в
напрямку м. Суми. При виїзді з міста
знаходяться землі лісгоспу, які в народі називають «Борок». Саме тут знаходиться
пам’ятник « Жертвам фашизму». В «Борку» було розстріляно велику кількість
військовополонених та мирних жителів.
Ліворуч, на шляху до с. Перемоги
відкрито меморіальний комплекс Героям
Чернєвського бою, які загинули в запеклому бою з танковим корпусом
Гудеріана, що намагався прорватися до Курської дуги.
с. Перемога
Село Перемога до 1946 року називалося
Холопкове. Розташоване за 15 кілометрів
від залізничної станції Баничі. Перша
згадка про с. Хо-лопкове належить до 1449року. Але є відомості, що воно
існувало ще за часів монголо–татарської навали. Село було розташоване вздовж
річки Есмань, щоб мати оборону від нападників. Переправившись через річку люди
ховалися в зарослях очерету. Старі люди розповідали, що село було засноване
переселенцями з півдня, які тікали від татар. Писемні згадки про село не
збереглися., тому його історія опирається на усні розповіді. Тут стояла Михайло
– Казанська церква, яка на початку 30-х років була закрита. Зняли хрест,
дзвони, розбили ікони. Вже в закритий храм вдарила блискавка і розбила одну
сторону. З того часу до неї прилітали сичі і кричали, ніби віщуючи біду. Віруючі
вважали, що вони віщували голод та війну 1941року. А в 1935 році вона була
повністю зруйнована, священики були репресовані і вислані. Цегла та матеріал
були використані на будівництво на тому ж місці Будинку культури, що стоїть і
досі.
До реформи 1961 року майже всі жителі
с.Холопкове були власністю
Петропавлівського монастиря, який знаходився біля села Будищі. Отже, мешканці
були холопами, звідси і назва Холопкове. В Х1Х столітті село входило до
Глухівського повіту, було центром волості. В Холопківську волость входило 17
сіл. Серед них Баничі, Будищі , Мацкове, Чернєве, Сваркове та інші. Приміщення
волосної управи знаходилося на повороті на с. Чернєве. Тут стояв і пам’ятник – погруддя
царя Миколи 11. В Холопковому був староста , засідав волосний суд. В
приміщенні управи був карцер – куди садили п’яниць та бешкетників. В 1912 році
в селі була побудована школа, вона збереглася до наших днів. А в 1946 році
с.Холопкове на честь Перемоги було перейменовано в с. Перемога.
У мирний час 6 мешканців села пройшли
дорогами афганської війни, вони нагороджені орденами і медалями. Тут народився
Герой Радянського Союзу.
В селі є школа – сад, Будинок культури,
бібліотека, фельдшерсько – акушерський пункт, три магазини.
с. Баничі
Наступним на шляху є с. Баничі. Воно
розташоване на тракті між старовинними містами Путивлем і Глуховом на лівому
березі річки Есмань. До самого села підходить залізнична гілка. Через село
пролягає шосейна дорога Суми - Глухів – Шостка. Назва села за народними
переказами походить від того, що тут на кордоні Росії з Україною, на тракті був
пункт, при переході якого проводилась «санобробка» в банях.
А інші говорять, що
одного разу селом проїжджав пан, побачив що в селі є бані і все допитувався «
Бани чьи?». Науковці вважають, що назва села походить від слова «баня» що означає « невеличкий кам’яний кар’єр», « каменоломня».
А камінь в Баничах добували кустарним способом здавна. Перші згадки про село з’являються на
початку ХУ11 століття. воно було передане Петропавлівському монастирю і
належало йому до кінця ХУ111 століття. Це був край непрохідних лісів, серед
яких розкинулись перші поселення. Більша частина селян була власністю
Петропавлівського монастиря. В селі було побудовано коноплезавод, а з його
відкриттям виникла необхідність будівництва залізниці., яка стала до роботи у 1932 році.
У 1929 році в с. Баничі була відкрита дільнична
лікарня в будинку, який раніше належав
поміщику Дорошенку. Це була одна з перших дільничних лікарень у нашому краї. В цій лікарні лікували
різні хвороби мешканцям всього району. Особливо велика увага приділялася
профілактиці захворювань чумою, холерою, віспою. В 1959 році село ввійшло до
складу Глухівського району бо Шалигинський було ліквідовано.
Саме в Баничах зародився Холопківський партизанський загін,
який пізніше став називатися Шалигинським. Була створена підпільна патріотична
група молоді, яка стала резервом Шалигинського партизанського загону.
В селі працював льонозавод, хлібозавод,
асфальтний завод. Гордістю села є кар’єр кварцитів, в яких міститься 99,2 % кремнію. Це унікальне
родовище зустрічається тільки на Україні. .Наші кварцити використовують для виготовлення кристалічного кремнію.
Чистий кремній використовують в електроніці, при виготовленні сонячних батарей,
для живлення радіо і телеапаратури космічних кораблів. Останнім часом все
частіше використовують для виготовлення кварцового скла.
В наш час в селі є дитячий садочок «
Барвінок», триповерхова середня школа, реконструйоване приміщення лікарні.
Уродженцем села є російський письменник
Почивалін М. М.
Глухівсько-Петропавлівський монастир
Упродовж першої
половини ХУ111 століття на території Глухівського повіту діяли п’ять
монастирських поселень, три з яких служили притулком для віруючих жінок, що
після молитви за статусом займались ремеслами і два чоловічі.
Наша розповідь
про найстаріший у нашій місцевості Глухівсько
– Петропавлівський монастир , заснований на високому пагорбі над річкою
Клевень, південніше села Будищі на відстані 28 кілометрів від Глухова, та
неподалік старої дороги на Путивль.
Побудований він у стилі українського бароко.
Зупинимось біля вхідної брами, якій понад три
століття, дослуха-ємося гомону віків. Він лине до нас, гурту землян. За стінами
- мурами наче на сполох дзвонять
дзвони, б’ють барабани, «ржуть комони»… Біля древніх стін музика
століть звучить бентежно, благаючи живих :не забувайте і поважайте предків
своїх, які багато віків будували навколо Глухова поселення, храми, творили
історію, культуру, очищували джерела духовності від бруду всіх мастей
завойовників, поневолювачів, що безкарно топтали наші землі.
Згідно переказів і легенд монастир Петра і
Павла було закладено десь у 30-х роках Х111 століття., перед нашестям на Русь
монголо– татарських полчищ, коли Глухів став центром удільного князівства. Хоч
є непрямі свідчення, що монастир було засновано раніше – у другій половині Х11
століття. Його фундатором можливо була вдова Всеволодова Ольговича – Марія
Мстиславівна, яка оселилася в цей час у
Глухові і переховувала дітей свого брата Володимира, який зазнав поразки в
боротьбі за княжий стіл. На жаль ця гіпотеза, поки що не має документальних
підтверджень . Є свідчення, що всі дерев’яні будівлі монастиря під час відступу
польського війська в 1664 році на чолі з Яном Казиміром, коли їм не вдалося
взяти фортецю Глухів скинули на неї 100
тисяч бомб і гранат були спалені.
Первісно
монастир Петра і Павла базувався на вершині високого пагорба – Чернеча гора,
яка підноситься вище заплави на 40
м. З трьох боків обмежена урвищами, в сиву давнину
фортеця вважалася неприступною.
У кінці ХУ11
століття та впродовж ХУ111 на цьому монастирському п’ятачку виросли кам’яні
культові споруди та шість житлово–господарських будівель, а в Х1Х столітті - ще
й приміщення насосної станції для підйому води з річки. У 1702 – 1712 роках на
кошти Стародубського полковника, графа Михайла Миклашевського було споруджено
надбрамну Михайлівську церкву. Ця цегляна споруда була тридільна, триверха,
двохярусна з арочним проїздом посередині. У наш час від Михайлівської церкви
залишилося лише приміщення першого ярусу з арочним проїздом посередині.
Собор Петра і
Павла стояв на східному боці базового узвишшя. Його зорієнтовано відносно
сторін світу так, як і церкву святителя Миколая у Глухові. Входи до храму були
з північного та південного боків. Ближче до монастирської брами знаходилася
Успенська трапезна церква. Цей комплекс побудовано також за кошти М. Мик-лашевського
у 1710 році.
У 90-х роках
ХУ111 століття тут було споруджено двоповерховий комплекс у стилі класицизму.
Він дійшов до наших днів. Пізніше поруч з ним
зведено ще кілька житлових та господарських споруд, поставлено кам’яний
мур. Багатоголосий дзвін цього архітектурного ансамблю закликав мешканців
навколишніх сіл , віруючих мирян. В погожу днину відлуння дзвону – велета (360
пудів) можна було чути одночасно в Глухові і Путивлі.
В 1695 – 1696
роках до монастиря прибула артіль зодчих на чолі з Матвієм Єфімовим які
побудували собор Петра і Павла. Ще рік тривали оздоблювальні роботи:
спорудження іконостасу, розпис стін та куполу. Це був красень української
національної архітектури. Висота
собору з хрестами сягала 36 метрів. Ця культова споруда на 40 метровому узвишші
була духовним орієнтиром для віруючих багатьох сусідніх сіл. За будівництво
собору було заплачено 600 рублів копійками і 630 рублів чехами. Будувався Собор
під наглядом настоятеля Петропавлівського монастиря ігумена, а з 1697 року -
архімандрита Димитрія, більш відомого як Данило Туптало, а в миру Димитрій
Ростовський.
Петропавлівський монастир мав свої релігійно – господарські філії –пустині,
скити, каплиці, сільськогосподарські і скотні двори, олійниці , сукновальні,
перевози на річках Клевень та Сейм, готельні двори в містах Глухові і Путивлі,
а дещо раніше свої гуральні, з чого іноки мали значні прибутки.
Миколаївська пустинь знаходилася на північній околиці села Будищі. Тут
була резиденція ігумена. Стояв скит на кілька келій, невеличка дерев’яна
церква, поряд з господарським двором й хатинкою для найманих робітників. Данило
Туптало любив творчо працювати у Миколаївському скиті., що знаходився у трьох верстах північніше від базових
будівель і споруд. У цьому скиті Данило Туптало написав 3-ю книгу «Четьї –
Мінеї». В часи відпочинку він брався за тяжку фізичну роботу. Власноруч посадив липову алею завдовжки три
версти від монастиря до цієї пустині. У межах Миколаївської пустині святий
Димитрій власноруч викопав криницю, яка збереглася до наших днів. Вода в ній
має лікувальні властивості. В 1709 році він раптово помер. За клопотанням
ієрархів Малоросії і гетьмана К.
Розумовського його було (зараховано) до Святих Угодників Божих. Мощі його
нетлінні. Ім’я Данила Туптала носить» Домова ( тепла) церква Глухівського
педуніверситету.
У середині ХУ11
століття двір монастирський було розширено на 150 – 200 метрів. Спочатку у
північно–західному напрямі іноки побудували прості дерев’яні ворота, а пізніше
( у першій половині 18 ст.) на їх
місці з’явилася мурована надбрамна Преображенська церква, якою вона була нам
невідомо.
Гетьман Іван
Мазепа особисто кілька разів
інспектував Петропавлівський монастир. Він надав кошти на будівництво в межах
монастирського двору готельного корпусу, подарував обителі ділянку лісу ( він
росте і в наш час).
Упродовж 1781 – 1800 років монастирем
керував ревний поборник православ’я Мельхиседек Значко – Яворський ( Матвій Карпович Значко – Яворський). Власноруч написавши
скаргу проти утиску православ’я він сам
повіз її до Польщі. Уніати звинуватили його і кинули за грати, а несправедливий
суд виніс смертний вирок. Але друзі організували йому втечу. Пішовши у
відставку у 84 – річному віці він організував при монастирі Петра і Павла
лазарет, де власноруч лікував мирян джерельною освяченою водою і травами. Помер
він у 1809 році на 93 році життя. Похований біля південного входу до Собору
Петра і Павла , який зруйновано в 1929 році. Очевидці свідчать, що Собор
спалахнув як свічка, то було страшне видовище.
За півверсти від підніжжя монастирського
узвишшя в південно– східному напрямку щороку 29 червня влаштовували Петропавлів-ський
ярмарок, на який приїздили купці з Глухова, Путивля та інших міст, приходили
мешканці багатьох сіл з різних волостей трьох сусідніх повітів. Торгували тут
керамічними виробами, коноплеволокном. Селяни постачали на торг живність, мед,
річкову рибу та інше.
Проминули роки, століття. У 1921 році
монастир було закрито. В приміщеннях поселили інвалідів з приюту, що діяв в с.
Уланове. В наш час там живуть психічно хворі люди.
Усі культові споруди, які були на
території Петропавлівського монастиря були знищені у 20- 30 –х роках ХХ
століття. Собор зруйновано повністю, надбрамну церкву Архістратига Михаїла було розібрано до першого ярусу, в
якому залишилась в’їзна брама. А надбрамну Преображенську церкву, що стояла у
другому пряслі знищено повністю.
На Чернечій горі залишилось шість
житлово–господарських будівель та споруд, кожній з яких близько 200років, а
будівлі Успенської трапезної церкви та в’їзної брами – 290 років, двоповерховим
братським келіям – 210. І в наш час вони справно служать людям.
Заслуговує на увагу одноповерховий
адміністративно – житловий будинок під назвою « Покої архімандрита», який
освячено у 1706 році. Фахівці стверджують: Це унікальна «пам’ятка цивільної
архітектури Мазепиної доби». Вона одноповерхова з чотирикамерним підвалом.
Будівля має складну багатокамерну систему розпланування. Архітектурні форми
цієї будівлі мають ознаки раннього провінційного класицизму.
Уцілілі будівлі цього монастиря
включені до Зводу (реєстру) пам’яток історії та культури України по Сумській
області під охоронним №126 – СМ(пам’ятки архітектури місцевого значення).
Це визначна пам’ятка минувшини, згусток
історії, культури, архітектури, що займала площу 1 га. І все те матеріальне, що
залишилося на монастирському згарищі від
дивного, від найдовершенішого архітектурного
ансамблю доби українського бароко, історики називають «діамантом у золотому кільці Сіверщини» до якого входить
і наш Глухівський край.
Література Бєлашова, О. Глухівсько –
Петропавлівський монастир. // Глухівщина .-
2007.- 18 квітня. –С.2. Жмурков,В.Глухів згадує святого
Димитрія: До 250- річчя конанізації святого Димитрія Ростовського.//Голос
України .- 2007.- 5 травня. С.8 Киселенко, П. Спрут монастирський:
Про Петропавлівський чоловічий монастир. // Народна трибуна. - 1963.- 7 грудня.
Ткаченко, В. Монастир на Чернечій
горі. // Глухівщина. - 1998.- 14 жовтня.
Відповідальний за випуск: Привалова Т. М.
Матеріал підготувала: провідний бібліограф Лесненко О.Г.
Комп’ютерний
набір: Лесненко О. Г.
Комп’ютерна верстка: Бубнова Л. В.
|