Четвер, 14.12.2017, 01:34
Вітаю Вас Гість | RSS

КЗ "Глухівська центральна районна бібліотека"

Меню сайту
Категорії розділу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

Перлини Глухівського краю

ГЛУХІВСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАЙОННА БІБЛІОТЕКА

 

Перлини Глухівського краю

Туристичний маршрут

 

        Історія Глухівщини пов’язана з розвитком  держави, розпочинається приблизно півтори тисячі років тому, за часів Київської Русі.  В 50-х – 60-х роках ХIV століття Глухівщина входила до Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, а пізніше до Росії. Кожна з цих держав намагалася захопити землі глухівського краю, що приводило до війн, загибелі людей та цілих поселень. Глухівчани брали участь у війні під проводом Івана Болотникова.             

     Глухівський район розташований на північному сході Сумської області, на  лівобережжі  річки Десни, в басейні її притоків Клевені, Есмані, Обести. Район було засновано в 1923 році. В 1959 році до території Глухівського району  було приєднано Шалигинський район, а в 1963 році Червонянський. Він межує з Путивльським районом на сході,  з Кролевецьким - на півдні, з Шостинським  і Ямпільським районами  - з заходу. З півночі межує з Брянською і Курською областями  Росії. Одне з сіл Глухівщини  - Сопич – розташоване на межі  трьох областей. На території району  проходить державний кордон з Російською Федерацією протяжністю 98 кілометрів. На кордоні розташовані два пункти пропуску автомобільного транспорту: «Бачівськ» та « Катеринівка».  Загальна середня чисельність наявного населення району станом на 01.2006 року становила 28, 0810 тисяч осіб, або 2,3% від загальної чисельності населення області. З них – 84,1% проживає у сільській місцевості, а 15,9% - у міських поселеннях (Шалигине, Червоне). Адміністративним центром району є місто Глухів.

    Корисні копалини Глухівського району належать до групи нерудних ресурсів. Це переважно продукти відкладень продавніх морів – крейда, глина. Серед енергетичних ресурсів в долинах річок району розповсюджені торфо-вища. На території району в с. Баничі, в кар’єрі видобувають високоякісні кварцити, які переробляють на Запорізькому алюмінієвому заводі, в с. Полошки  ще в ХУ111 ст. добували глину, яку називали «глухівкою». Так , як глина мала дуже гарні ліпні властивості, відсутність барвників, глухівський каолін вико-ристовували для виготовлення порцеляни, вивозили за кордон.  9/10 всієї порцеляни в світі виготовляли з « глухівки».Багато відомих діячів науки, культури, політики виплекала Глухівська земля.   Багато відомих людей відвідували Глухів, навчалися в нашому місті.В 1845 році Т. Шевченко подорожуючи з Петербургу на батьківщину зупинявся в с. Червоне. Це знайшло відображення в його творі  « Капітанша». На глухівщині народилися художники : А. Лосенко – президент Петербурзької академії наук та М. Мурашко – засновник Київської рисувальної школи та багато інших відомих людей.

          Під час Великої Вітчизняної війни на території району діяли Шалигинський та Червонянський партизанські загони, які в об’єднанні з   С. А. Ковпаком пройшли від Путивля до Карпат. За бойові подвиги в роки війни 13 уродженців глухівщини були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, є повні Кавалери ордена Слави. Глухівщина пишається трьома Героями Соціалістичної праці - Лантух ( Береза), Костюченко ( Слоут), Петрусенко ( Сліпород).

    В ХХ столітті почалася нова доба в розвитку держави. Країна здобула незалежність. Нині в районі 33 місцеві ради: 31 сільська і 2 селищні. Домінуюче положення посідає православна церква, яка налічує 25 релігійних громад та один чоловічий монастир Глинська пустинь Різдвава Пресвятої Богородиці, який засновано в ХVI столітті та про це піде мова далі.

          На території району  налічується 88 тис. га ораних земель із них розпайовано  69, 6 тис. га. На сьогодні майже всі земельні частки паю орендуються з метою ефективного вирощування сільськогосподарських культур такими підприємствами:

         27 с /г підприємств  з них 6 з іноземним капіталом.

         20 – фермерські господарства

         17 – підприємців

           1 – Інститут луб’яних культур.

Серед найважливіших видів сільськогосподарської продукції в галузі рослинництва є зернові культури, технічні культури, картопля, овочі, кормові культури.  До речі картопля вперше  почалм вирощувати  саме  в Глухові. Господарства -  лідери : ТОВ «Велетень», ТОВ « Яструбщанське»,  ТОВ « Шалигинське», ТОВ « Расвет»  та  новостворені: ТОВ « Агрозем», ТОВ «Еліфібр», ТОВ « Голандська аграрна компанія». В тваринництві – це розведення корів, овець, свиней, коней.              

     Багатий  глухівський район пам’ятками природи, гідрологічними пам’ятками та культовими спорудами різних віків.

 

с. Заруцьке

     Подорожуючи з міста Глухова на північний схід району ми знайомимось з історією  с. Заруцьке,  яке на перший погляд нічим не примітне. В області воно відоме тим, щ о  в Будівельному знаходиться  Заруцький вапняковий завод на якому видобувають високоякісні вапно і крейду.  На території вапняного заводу знаходиться гідрологічна пам’ятка місцевого значення  «Заруцькі джерела»,  які займають площу 0,8 га. Декілька фонтануючих джерел з крейдяної гори живлять.річку Клевень,  притоку Десни,  яка  раніше була глибоководною і навіть судоходною.  В далеку давнину через це село проходив хресний хід з іконою Різдва  Пресвятої Богородиці,  яку кожного року 19 серпня несли до Глухова з монастиря  Глинська пустинь,  а 2 вересня її несли в зворотному напрямку і Чудодійна ікона займала своє почесне місце. Чотири літа підряд приїздив до Глинської пустині російський художник Ілля Рєпін і кожного разу він був у Глухові.  Саме  в  с. Заруцькому  з натури була  написана картина  « Крестный ход в Курской губернии», де зображено фрагмент хресної ходи.

       Слід також сказати і про те, що в 1825 році в с. Заруцькому зупинялась дружина імператора Олександра 1  Єлизавета Олексіївна.  Її тепло зустрічали  іноки і миряни.  Цариця пожертвувала Глинській пустині  3. 000 рублів.  В наш час село відноситься до Білокопитівської сільської  ради.

 

с.Сваркове

        Праворуч пішла дорога до с. Сваркове .Звідки походить назва с. Сваркове?. Старожили розповідають, що на початку 17 ст. під час селянського повстання Івана Болотникова та війни Росії з шведами при Мазепі  поблизу села йшли кровопролитні війни, село преходило з рук в руки . Ці бої в народі називались ( сварки) і дали назву селу.  Інші стверджували, що село було поділено на дві частини, це «Загребельки» і « Соплинівка»,  які ворогували ( сварки) і звідси назва. Ворогували вони за луки для випасання худоби і намагалися загарбати в іншої сторони все що погано лежало, звідси і їх назви.   До нашого часу говір людей однієї  частини села відрізняється від іншої.  В 20-х роках ХХ ст. село за державними записами називалось Сварки,  Сварків і  тільки з 30-х років почало називатись Сваркове.

         В 1718 році гетьман Іван Скоропадський подарував село Сваркове племіннику своєї дружини Якову Марковичу генеральному підскарбію військової канцелярії.  Яків Маркович був людиною освіченою, він знав єврейську, латинську мови та займався вивченням французької мови.  Займався торгівлею, розведенням коней.  В Москву продавав горілку, волів , а звідти привозив шовк, соф’ян  , з  Криму – сіль, з Черкас – рибу.  Мав свій спиртовий завод.  В Сваркові,  де жив, побудував лікарню для лікування венеричних та інших хвороб. Лікування було безкоштовним.

      Яків Маркович вів «Щоденник», який налічував 50 томів і мав величезне значення для вивчення української історії.  В селі було побудовано Миколаївську церкву в 1747 році, яка збереглась до наших днів і є діючою та церква 12 Апостолів, яка вважалася родинною і була знищена.  Саме він у 1729 році започаткував бібліотеку яка налічувала 340 книг і спеціально для неї було збудовано приміщення.

            В селі жили три покоління Марковичів.

 Продовжував справу онук Олександр Михайлович,  видав « Щоденник»  дідуся та створив одну із перших в регіоні школу.

В 1848 році в село приїздив М.В. Гоголь, де працював в бібліотеці ,  вивчав «быт и нравы украинского  народа».  В той час бібліотека налічувала  близько 1.000 примірників. Доля бібліотеки залишається невідомою, частково була спалена в 1818 році.  Микола Маркович видав « Історію Малоросії» в 5-ти томах.  В 1928 році він відправляє родину до Франції, а потім виїзжає  і сам.  Під час революційних подій було вирішено пана Марковича вигнати, майно розділити між селянами. Так було розгромлено прекрасний двоповерховий будинок, Де було близько 40 кімнат і кращу в регіоні бібліотеку . На другому поверсі будинку була велика танцювальна зала.

   Про родину Марковичів з 1918 року по 2001 рік  було нічого невідомо доки  не завітав у село онук Миколи Парамоновича Мішель, що живе у Франції.  Чим займається його родина невідомо.

  Воїнам, що загинули у Великій Вітчизняній  війні,  споруджено меморіал загиблим воїнам. В 1982 році в школі художник Лисенко Микола Петрович створив краєзнавчий  музей, а на його честь син художника  створив  художню галерею в 2002 році,  експонати якої весь час поповнюються. Уродженець села Душин  Михайло Ілліч в 1947 році був удостоєний звання Герой Соціалістичної Праці.  В наш час  в  Сваркові працює Будинок культури, бібліотека,  фельдшерсько- акушерський пункт, дитячий садочок, відділення зв’язку.

     Сваркове має гідрологічну пам’ятку природи місцевого значення « Джерела ключі». Площа їх 0, 8 га , а знаходяться вони між с. Сварковим  та дитячим табором  і знаходиться в підпорядкуванні Сварківської сільської ради,  з 1 січня 1991 року.  Декілька  фонтануючих джерел з добрими смаковими якостями води, котрі живлять річку Клевень. Починаючи  від купальні дитячого табору і простягаються на 150 метрів на південь вздовж правого берега річки Клевень.  «Джерела ключи» за формою являють собою приямки в грунті шириною 1-2 метри, глибиною 0, 2 -0, 3 м з руслами в бік річки. Потужність найбільшого джерела 5л /хв.,  температура  води  8 градусів.

 

с. Соснівка.

           Наступним на нашому шляху  є село Соснівка.  Село розташоване в 12 км. від Глухова на північному сході Сумської області,  між річками  Клевенню і Обестою.  Територія села межує з територією Курської області Російської Федерації.  З усіх  боків воно оточене хвойними лісами. Звідти і назва – Соснівка.  Перша писемна згадка про село датується початком ХУІІ ст.  Першими  поселенцями  були монахи та втікачі –кріпаки з Курської губернії,  які шукали кращої долі.  В 1708 році Петро1 подарував Крупецьку волость   князю О.  Меншикову. Того ж дня великий землевласник подарував братії  Глинської пустині ділянку землі « шість на шість верств», як говориться в  тогочасних звітах.  В грудні 1708 року монахи заснували монастирський хутір, назву якого запозичили від тутешнього струмка – Сучкин хутір, що згодом переріс у  Сучкину Слободу , яка має цікаву історію. В1760 році слобода за чисельністю населення досягла статусу  села, що односельці назвали Шутівка.. Трагічна доля Шутівки.  Через деякий час вона стала приватною власністю поміщика, який продав село разом з людьми за собаку. Відтоді село знову почало називатися  Сучкина  Слобода.  Але ця назва проіснувала недовго і згодом його стали називати  Соснівка.

            В цьому селі народився А. П. Павловський, автор першої в історії українського мовознавства « Граматика малоросійського говору» (1818р.) та « Словник малоросійського говору» буква А –Б) . Мешканці села брали участь в революційних подіях та захищали вітчизну в роки   Великої Вітчизняної війни.  В центрі села встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам (1958р.) і пам’ятний знак на честь 273 –х загиблих воїнів земляків.

         В селі Соснівка – є ботанічна пам’ятка природи місцевого значення

 «Сосни». Унікальні сосни віком  більш ніж 200 років,  висота дерев 25- 32 метри , діаметр стволів 50- 70см. Площа ботанічної пам’ятки природи місцевого значення «Сосни» 0,5га.


Монастир Різдва Пресвятої Богородиці Глинська пустинь.

Як і коли  виникла Глинська пустинь ? Це питання  непокоїть не тільки віруючих, а й дослідників старовини.  Вивчаючи богословські видання та періодичну пресу  дійшли висновку , що монастир було засновано в 1557 році.  Основна легенда про заснування  Глинської пустині пов’язана з бджолярами що заготовляли мед і обходячи бортні в лісі неподалік села Шалигине на одній гіллястій сосні поряд із бджолиною хаткою помітили образ Різдва Пресвятої Богородиці. То була Чудодійна Пустинно – Глинська  ікона  розміром приблизно 17 на 20 см. Вона випромінювала яскраве світло і тепло.  На площі невеличкої ікони були три відокремлені зображення, образ праведника Богоотця Іоакима, образ святої Праведниці  Богоматері Анни і святий образ щойно народженого малятка – Пресвятої Діви Марії на руках у няні. У центрі поля ікони зображено служницю, яка мамі Анні подає чашу з водою. Аналізуючи переказ можна припустити, що бджолярі були іноками Путивльського  Молчанського  Печерського ( Сафронієвського ) монастиря . Так,  як це було серед лісу вони взяли її і принесли в село, але вранці ікона зникла, вона знову була на тій же сосні. Вони знову принесли її в село, але зранку вона була на своєму місці. Один з мешканців села вирішив зрізати сосну і зробили це. На завтра він помер хоч і не хворів, а з під коріння сосни потік струмочок кришталево чистої води. Ось на цьому місці відміченому Божою благодаттю і стоїть монастир Глинська пустинь.                                                                                             Звідки походить назва Глинська пустинь достеменно не відомо.   Дослідники монастирського життя пов’язують назву з кольоровими глинами, з яких навколишні мешканці виготовляли керамічний посуд.  А можливо тому, що ці землі належали нащадкам Глинських, яких поважали як в Україні так і в Росії.  Глинські були великими землевласниками,  займали високі посади в царському уряді.  Більше того,  в 1526р.  Великий князь Володимир Третій Іванович одружився з Оленою  Глинською, яка народила йому сина Івана, який в подальшому став Іваном 1У Грозним.  А після смерті Василя 111 трирічного Івана було проголошено царем, фактично  Олена Глинська  продовж 1533 -1538рр. керувала Російською державою.  Дослідники наших днів вважають, що можливо хтось із родини Глинських міг бути засновником  Глинської пустині. Такої ж думки і наш сучасник магістр Богослов’я  Іоан ( Маслов).  Глинська пустинь займала одне з найважливіших місць розвитку духовності не тільки на Україні, а й в Росії.  В монастирі  11 років  жив  Іоан Затворник ( Крюков). Прийшовши  до манастиря  він став біля Золотих   воріт помолився Матері Божій.  Спочатку зупинився в будинку для приїжджих, а потім зустрівся з ігуменем Філаретом, отримав благословіння  на поселення та й залишився. Займався пічними роботами. Цілий місяць працював  у місті Глухові. Він був невтомним  працівником ,всі вечори проводив у молитві. Одного разу вилікував одержимого. Крюкова любив Філарет, як доброго працівника. В 1840 році він був пострижений  і наречений  іменем Іоан. Проживши 11 років , зміцнівши духовно пішов творити духовні подвиги до Святогорського монастиря.

       За кілька століть свого існування  Глинська пустинь мала багато благодійників. Перший із них фундатор – князь Михайло Глинський.   Благодійниками були князі,  купці, генералісімуси  і прості  люди.  Наприклад: імператор  Олександр та його дружина Єлизавета  Олексіївна,  сім’я Миколи 1. Були також і кілька воєвод Путивльського повіту,  серед яких слід назвати ім’я   Галеніщева – Кутузова. На його кошти в 1826 році іноки  почали будувати муровану церкву в ім’я  Іверської Божої Матері.   Значилось в синоднику  і  ім’я  фельдмаршала і  генералісімуса  російської армії  О. Суворова.

       Глинська пустинь славилася своїми старцями. Саме їх високодуховне життя приваблювало велику кількість поломників. Тут знаходили  приют  люди, які зазнали біди і горя, вона стала приютом для сиріт, бездомних, погорільців.

      Славилася Глинська пустинь і своєю благодійною діяльністю. Проводилися збори на допомогу бідним, на приюти. В 1913 р. було роздано 5 пудів хліба , а 1912 р. до лікарні при монастирі зверталось 3570 чоловік.

Глинська пустинь по праву вважалась центром духовної  просвіти. Це було ціле місто – монастир.  Тут було  4 церкви, 19 корпусів, бібліотека, де збиралася література релігійного , історичного і світського змісту,  була своя лікарня, пральня, пекарня, свічковий завод, всього 30 приміщень. На жаль Радянська влада безжально обійшлася з монастирем. В травні 1922 року монастир було закрито, вивезено 211 срібних предметів, просили залишити 3 чаші, залишили тільки 2. Вага срібних предметів 11 пудів. Закривши монастир де була книжкова лавка, кузня, водокачка його було віддано на пограбування.

    Після закриття тут був спочатку дитячий будинок, згодом сільськогосподарська артіль, комбінат по виготовленню інвентарю для колгоспу.

  В 1942 році монастир знов було відкрито. За 20 років закриття дзвіниці і храми були підірвані. З 30 приміщень до1942 року тут збереглося тільки 6 напіврозвалених будівель, чудом вціліла тільки церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господня. Після війни монастир проіснував не довго. В 1961 році його знов закрили. Фактично другий раз віддавши на пограбування. Навіть до цього часу ходять розмови про те,  хто, що брав коли його закривали. На території монастиря був розміщений інтернат для хворих.

     В 1990 році Глухівсько – Конотопську єпархію очолює архієпіскоп Іонофан,  завдяки йому комплекс будівель було повернуто церкві. Пустинь починає відроджуватись. В 1997 р. Митрополит Володимир освятив хрест на місті майбутнього храму – часовні  Святих і Праведних  Богоотец  Іоакима  і  Анни на кошти  кролевчанина Івана Шеремеревича. Робота по розпису була завершена в 1999р. Цей храм знаходиться на тому місці , де за  легендою в 16 столітті  з’явилася Чудотворна ікона.  В травні 1997р. Митрополит Володимир освятив закладений камінь на місці будівництва храму в честь Миколи Чудотворця.  Всі роботи були завершені в 2001 році. Храм побудовано стараннями києвлянина,   віруючої людини Генадія  Бадко. Комплект ікон для храму написав хуудожник із Харкова.  Лівий приділ розписував  художник із Глухова Руслан  Деревцов.  Деталі дерев’яного іконостасу вироблені глухівськими різьбярами .  На золочення змонтованого іконостасу витрачено 50 кв. метрів сусального золота. На оздоблення храму разом витрачено 200 грамів золота. Підгонку різб’яного рельєфу іконостасу та шліфування його поверхні здійснили також глухівчани: Олександр Маслюк, Іван Коренець, Іван Білевич , Віктор СокІрка , Андрій Котов.   В храмі зберігаються в раці мощі святого Антонія.

          Восени 1996 року Глинська пустинь набула статусу  Ставропігіального монастиря.  В 1999році за короткий час з травня по серпень, завдяки старанням народного депутата Андрія Деркача    було побудовано двохярусну надвратну церкву в честь Іверської Божої   Матері. Храм освячений блаженнішим Митрополитом Київським  і Всієї України.

       В 2002році завдяки Андрію Деркачу на території Глинської пустині збудовано святий колодязь і дзвіницю над ним.  Багато зроблено для  відновлення монастиря, але ще багато потрібно зробити. При монастирі відроджується бібліотека , лавка, де продають ікони, хрестики, релігійну літературу.

 

с.. Шалигине.

                        Шалигіне – селище міського типу розташоване на річці  Лапузі  за 20 км від райцетру. Засновано наприкінці ХУ1початку ХУ11 ст. Назва походить від імені одного з поселенців – Шалигина, який одержав тут земельний наділ за військову службу. У 1757 р Шалигине перейшло у власність князя Барятинського.    Становище селян значно погіршилось, вони  відбували панщину 3-5 днів на тиждень. У 2-й половині Х1Хст. панщина зросла і фактично становила 5-6 днів на тиждень. В 1855 році в Шалигині стали до ладу цегельний і цукровий  заводи . Останній було віддано в оренду цукрозадчику Терещенку. В 1918 році в Щалигиному відкрили лікарню при цукровому заводі, яку в 1922-му перетворили в сільську. В селищі діяла Троїцька церква, зруйнована в 30-х роках ХХст.

     У селі Кавьонки, яке входить до меж селища діє Іллінська церква (1889-1906рр) реставрована в 90-х роках ХХ ст. У центрі селища встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам (1955р).

     В Шалигині діяв партизанський загін, який згодом ввійшов до складу партизанського з’єднання під командуванням С.А.Ковпака  і пройшов від Путивля до Карпат.

      В 1959 році селище Шалигине ввійшло до складу Глухівського району.

     В Шалигино знаходиться пам’ятка природи місцевого значення «Сім джерел», яка відома як крейдяна криниця.

     

     У крутосхил врізається урвище, утворюючи глибоку нішу. Під горою, що обривається прямовисною стіною, майже на 40 кв метрів вирує вода. Десятки фонтанчиків б’ють прямо з білого крейдяного дна, з-під підошви крейдяної гори.  Температура води влітку і взимку не перевищує  4 градуси. П’єш і не нап’єшся. Криниця не замерзає навіть у найлютіші морози.  Під прозорою водою на дні звичайні камінці, шматочки крейди, які виграють різними барвами у промінні сонця. Скільки ж років диво - джерелу? Сто? П’ятсот? Тисяча?  Нажаль не збереглося  не тільки історичних документів а і переказів чи легенд про вік криниці. Відомо тільки, що під шаром землі і глини на навколишніх - пагорбах ховаються крейдяні поклади, які залишилися від давніх морів. Можна припустити:  десь під велетенськими нашаруваннями крейди знаходиться коли не море, то якась невичерпна артерія артезіанської води,  що живить диво-водойму. Рішенням облвиконкому її взято під охорону як рідкісну гідрологічну пам’ятку.

     Слід також сказати, що не задовго до визволення селища Шалигиного в 1943 році неподалік крейдяної криниці було по-звірячому вбито голову сільської ради с.Кавьонки ,  першого голову колгоспу Петра Івановича Омеліна . Евакуювавши техніку і місцевих жителів , він не встиг виїхати сам . Його було висліжено і вбито. Згодом місце де  було закопано  його тіло  знайшли жителі селища.       

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

                                                         с. Будищі.

          Село Будищі виникло в середині ХУ11 ст. Неподалік  на високому пагорбі над річкою Клевень, південніше с.Будищі,  на відстані 28 км від Глухова знаходиться найстаріший в нашій місцевості Глухівсько-Петропавлівський монастир побудований у стилі українського бароко. Згідно переказів і легенд монастир Петра і Павла було закладено десь у 30-х роках Х111 ст., перед нашестям на Русь монголо-татарських полчищ, коли  Глухів став центром удільного князівства.  Хоч існують припущення, що монастир було засновано значно раніше – у другій половині Х111ст. Його фундатором можливо була вдова Всеволода Ольговича – Марія Мстиславівна, яка оселилася в цей час в Глухові і переховувала дітей свого брата Володимира , який зазнав поразки в боротьбі за княжий стіл. Але ця гіпотеза  доки ще не підтверджена. Та в офіційних документах  монастир все частіше згадується з середини ХУ11ст. Є свідчення про те, що всі дерев’яні будівлі монастиря  під час відступу польського війська  в 1664 році на чолі з Яном Казиміром, коли їм не вдалося взяти фортецю Глухів, скинувши на неї 100 тисяч бомб і гранат  були спалені.  У продовж ХУ11 –ХУ111 ст.  монастир був великим землевласником , але після 1756 року земель залишилось значно менше. Первісно монастир Петра і Павла базувався на вершині високого пагорба – Чернеча гора, яка підноситься вище заплави на 40м. З трьох боків обмежена урвищами, в сиву давнину фортеця вважалася неприступною. В ХУ11ст. на кошти графа Михайла Миклашевського було побудовано Михайлівську церкву, споруда була тридільна, триверха, двохярусна з проїздом посередині. У наш час від Михайлівської церкви залишився тільки перший ярус з арочним проїздом посередині. Собор Петра і Павла стояв на східному боці базового  узвишшя. Входи до храму були  з північного та південного боків. Ближче до монастирської брами знаходилася Успенська трапезна церква . Цей комплекс також побудовано за  кошти М. Миклашевського у 1710 році.  У 90-х роках ХУ111ст.  тут було споруджено двоповерховий комплекс келій у стилі класицизму. Він дійшов до наших днів. Пізніше поруч з ним зведено ще кілька житлових та господарських споруд , поставлено кам’яний мур. багатоголосий дзвін цього архітектурного ансамблю закликав мешканців навколишніх сіл – віруючих і мирян. В погожу днину відлуння дзвону –велета, 360 пудів, можна було чути в Глухові та Путивлі.

     В 1695-1696 рр до монастиря прибула артіль зодчих на чолі з Матвієм Єфимовим які і побудували Собор Петра і Павла. Ще рік тривали оздоблювальні роботи – це був красень української культової архітектури. Висота Собору з хрестами  сягала 36 метрів. Собор будувався під наглядом настоятеля Петропавлівського монастиря ігумена, а з 1697 року – архімандрита Димитрія в миру Данило Топтало. Саме тут він працював над третьою книгою «Четьї Мінеї», що означає «Житіє Святих» . Всього 12 томів. В 1709 році він раптово помер. За клопотанням ієрархів Малоросії і К. Розумовського його було (причислено) до Святих Угодників Божих. Мощі його нетлінні. Його ім’я носить  Домова (тепла) церква Глухівського педуніверситету. Він любив творчо працювати у Миколаївському скиті, що знаходиться у трьох верстах північніше основних будівель. Тут він  і писав свої книги. Збереглася липова алея, яку власноруч посадив Димитрій Ростовський та криниця, яку викопав. Вода в ній має лікувальні властивості.

      У продовж 1781-1800 років монастирем керував ревний поборник православ’я  Мельхиседек  Значко-Яворський (Матвій Карпович Значко-Яворський). Власноруч написавши скаргу проти утиску православ’я він сам повіз її до Польщі. Уніати звинуватили його і кинули за грати, а несправедливий суд виніс смертний вирок. Але друзі організували йому втечу. Пішовши у відставку у 84-річному віці він організував при монастирі Петра і Павла лазарет, де власноруч  лікував мирян джерельною освяченою водою. Помер у  1809 році на 93 році життя. Похований біля південного входу до Собору Петра і Павла, який зруйновано в 1929 року. Очевидці свідчать, що Собор з невидимої причини спалахнув, як свічка, то було страшне видовище.

     Проминули роки, століття. У 1921 році монастир було закрито. В приміщеннях поселили інвалідів з  приюту, що діяв в с.Уланове.  

      Усі культові споруди, які були на території Петропавлівського монастиря були знищені в 20-30 роках ХХст.  Собор зруйновано повністю, надбрамну церкву Архистратига Михаїла було розібрано до першого ярусу, в якому залишилась в’їзна брама. А надбрамну  Преображенську церкву, що стояла у другому  пряслі  знищено повністю. На Чернечій горі залишилось шість житлово-господарських будівель та споруд, кожній з яких близько 200 років, а будівлі Успенської трапезної церкви  та в’їзній брамі – 290 років, двоповерховим келіям – 210. І в наш час вони справно служать людям. Це визначна пам’ятка минувшини, що займала площу 1га.

     Крім цих визначних пам’яток в селах району існує багато культових споруд різних часів, які тягнуться своїми куполами до неба ніби з’єднуючи його з землею. Вони нагадують нам про те, що в злеті своєї душі  людина повинна прагнути чогось: чистого, світлого, високого.

                                                     

   


Категорія: Мої статті | Додав: Vlad (05.05.2011)
Переглядів: 3455 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Пошук
Друзі сайту